Третя панель форуму United by Mining 2026 TRANSFORMATION — АДАПТУВАТИСЯ була присвячена впливу європейської кліматичної політики на українську промисловість, адаптації до механізму вуглецевого коригування імпорту (CBAM) та пошуку рішень, які дозволять українським підприємствам залишатися конкурентоспроможними на ринку ЄС.
Модераторкою панелі була Ксенія Оринчак, засновниця Національної асоціації добувної промисловості України.
У дискусії взяли участь народний депутат України, голова підкомітету з питань промислової політики Комітету Верховної Ради України з питань економічного розвитку Муса Магомедов, генеральний директор Федерації роботодавців України Руслан Іллічов, ректор Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Ігор Чудик та ректор Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» Олександр Азюковський.
Головна тема дискусії: адаптація до нових екологічних вимог ЄС не може зводитися лише до виконання регуляторних норм. Для України це питання збереження промислового потенціалу, робочих місць та експортних можливостей, а також переходу до технологічно модернізованої економіки з нижчою вуглецевою інтенсивністю виробництва в умовах жорстокої війни. Йдеться про пошук балансу між кліматичними цілями Європейського Союзу, конкурентоспроможністю українських підприємств і реальними можливостями країни, яка продовжує протистояти російській агресії. Адаптуватися — не означає лише відповідати новим правилам. Це означає створити умови для промисловості, яка зможе розвиватися за новими правилами.
CBAM: чи потрібні українській промисловості особливі умови адаптації?
Одним із центральних питань дискусії стала взаємодія України з Європейським Союзом у контексті CBAM — механізму вуглецевого коригування імпорту, покликаного враховувати вуглецеві викиди певних імпортованих товарів.
Для української металургії та інших охоплених механізмом секторів це не лише питання екологічної звітності. Воно безпосередньо пов’язане з витратами виробництва, доступом до європейського ринку та потребою інвестувати в модернізацію технологій. Водночас українські підприємства працюють в умовах війни: зазнають пошкоджень, стикаються з енергетичними ризиками, дорожчою логістикою та обмеженим доступом до інвестиційного капіталу. Це ускладнює перехід до низьковуглецевого виробництва саме тоді, коли вимоги до нього посилюються.
Муса Магомедов порушив питання про те, чи має український парламент вести з ЄС переговори не лише щодо квот і доступу української сталі на європейський ринок, а й щодо спеціального режиму для промисловості країни, яка втратила значну частину виробничих потужностей через війну. Окремий акцент було зроблено на податкових і регуляторних стимулах. Для промисловості важливо мати можливість спрямовувати ресурси не лише на підтримання поточної діяльності, а й на технологічне оновлення, енергоефективність та декарбонізацію. У цьому контексті постає ширше питання: як узгодити європейські кліматичні вимоги з необхідністю зберегти виробничу базу України та забезпечити її поступову модернізацію?
Конкуренція в умовах війни: як зберегти українські підприємства та робочі місця?
Для українських виробників конкурентоспроможність на європейському ринку визначається не лише продуктивністю чи технологічним рівнем. На їхню діяльність одночасно впливають воєнні ризики, атаки на інфраструктуру, вартість енергоресурсів, логістичні обмеження та потреба фінансувати відновлення пошкоджених потужностей.
Руслан Іллічов звернув увагу на асиметрію умов, у яких українська металургія конкурує з європейськими виробниками. У зв’язку із цим було порушено питання про можливість створення механізмів, які допомогли б компенсувати наслідки воєнних обмежень і підтримати рівніші умови конкуренції.
Важливо, що йдеться не просто про отримання пільг. Предметом дискусії є пошук інструментів, які враховуватимуть специфічні ризики українського виробництва та водночас сприятимуть його технологічному розвитку. Не менш важливим є соціально-економічний вимір. Втрата підприємств важкої промисловості означає не лише скорочення обсягів виробництва та експорту. Це також ризик втрати десятків тисяч висококваліфікованих робочих місць, професійних компетенцій і виробничих зв’язків, на формування яких потрібні роки. Для промислових регіонів збереження металургійних і гірничодобувних підприємств безпосередньо пов’язане з економічною активністю громад, зайнятістю населення та можливостями подальшого відновлення. Тому адаптація до нових екологічних правил має розглядатися не ізольовано, а як частина ширшої політики збереження та модернізації української промисловості.
Декарбонізація потребує не лише інвестицій, а й нових компетенцій!
Технологічна трансформація промисловості неможлива без фахівців, здатних оцінювати вуглецевий слід продукції, організовувати екологічний аудит, впроваджувати енергоефективні рішення та працювати з новими виробничими технологіями. У цьому контексті важливу роль відіграють університети, які можуть поєднати підготовку кадрів із прикладними дослідженнями та практичними потребами підприємств.
Ігор Чудик окреслив кілька напрямів, за якими університетська освіта й наука можуть відповідати на нові виклики промисловості.
Перший — розвиток міждисциплінарних магістерських програм і сертифікатних курсів у сферах вуглецевого менеджменту, екологічного аудиту промисловості та європейської зеленої політики.
Другий — наукові дослідження й випробування технологій, які можуть стати інструментами декарбонізації. Серед таких напрямів — зелений водень, уловлювання, використання та зберігання вуглецю (CCUS), а також енергоефективні рішення для промислових підприємств.
Третій — підвищення кваліфікації керівників, інженерів та інших працівників підприємств, яким необхідно адаптувати виробничі процеси до європейських вимог.
Це особливо важливо в умовах, коли декарбонізація потребує не лише придбання нового обладнання, а й перегляду технологічних процесів, систем управління, підходів до вимірювання викидів і планування інвестицій. Університети в цій моделі можуть стати не лише освітніми установами, а й партнерами промисловості у впровадженні нових технологій.
Університет і високотехнологічний бізнес: від підготовки кадрів до спільних рішень. Окремий вимір дискусії стосувався взаємодії закладів вищої освіти з високотехнологічним бізнесом у видобувній промисловості.
Олександр Азюковський зосередив увагу на тому, що може запропонувати Національний технічний університет «Дніпровська політехніка» підприємствам галузі: підготовку кадрів, професійні та науково-технічні сервіси, а також спільну роботу над практичними виробничими завданнями. Для сучасного видобувного сектору така співпраця має особливе значення. Підприємствам потрібні не лише фахівці з традиційних інженерних спеціальностей, а й компетенції у сфері автоматизації, цифровізації, ресурсоефективності, промислової безпеки та екологічного управління. Водночас ефективне партнерство потребує двосторонньої взаємодії. Бізнес має формулювати конкретні технологічні запити, надавати можливості для практичної підготовки фахівців і брати участь у прикладних дослідженнях. Університети, зі свого боку, можуть забезпечувати науковий супровід, розроблення рішень і підготовку спеціалістів відповідно до реальних потреб підприємств. Це відкриває можливість перейти від епізодичних контактів до довгострокового партнерства, у якому освіта, дослідження та виробництво працюють на спільний результат.
Екологізація виробництва та європейська інтеграція
Ще одним важливим напрямом обговорення стала екологічна складова промислової діяльності. Для українських підприємств інтеграція до європейського економічного простору означає необхідність приділяти більше уваги оцінюванню впливу на довкілля, дотриманню екологічних вимог і впровадженню сучасних підходів до управління виробничими процесами. Олександр Азюковський порушив питання про те, які можливості «Дніпровська політехніка» може запропонувати в цій сфері та як університет здатен долучитися до екологізації промисловості в контексті євроінтеграції. Практичне значення цього напряму виходить за межі виконання формальних процедур. Якісна екологічна оцінка допомагає підприємствам краще розуміти вплив виробництва на довкілля, визначати потенційні ризики та планувати технологічні зміни. Університетська експертиза може бути корисною для проведення досліджень, екологічного моніторингу, підготовки фахівців і розроблення рішень, які поєднують виробничу ефективність із відповідальним використанням природних ресурсів. Для видобувної промисловості це також можливість посилити довіру до проєктів, підвищити якість екологічного управління та враховувати європейські підходи ще на етапі планування виробничої діяльності.
Від регуляторної адаптації — до технологічної модернізації
Усі чотири блоки дискусії об’єднує спільне питання: як зробити так, щоб нові вимоги до промисловості стали не лише додатковим фінансовим навантаженням, а й стимулом до технологічного розвитку. Для цього необхідні взаємопов’язані рішення на кількох рівнях. Державна політика має формувати передбачувані умови для інвестування, модернізації та декарбонізації, а також забезпечувати діалог із ЄС щодо специфічних умов функціонування української промисловості під час війни. Бізнесу потрібні доступ до капіталу, зрозумілі регуляторні правила, можливості оновлення обладнання та механізми управління воєнними й енергетичними ризиками. Університети мають розвивати прикладні дослідження, сучасні освітні програми та партнерства з підприємствами, які дозволять швидше впроваджувати нові технології. Водночас ефективність такої трансформації залежатиме від здатності об’єднати ці напрями в єдину систему, де державна політика, інвестиції, наука та виробництво доповнюватимуть одне одного.
Адаптуватися — означає підготувати промисловість до майбутнього. Третя панель форуму United by Mining 2026 показала, що майбутнє української промисловості на ринку ЄС визначатиметься не лише доступом до квот чи виконанням окремих регуляторних вимог.
Йдеться про комплексну трансформацію, яка охоплює збереження виробничих потужностей в умовах війни, формування справедливіших умов конкуренції, залучення інвестицій у декарбонізацію, підготовку нових фахівців та поглиблення співпраці між бізнесом і наукою. Україні необхідно одночасно відповідати на два взаємопов’язані виклики: зберегти промисловість, яка забезпечує робочі місця, експорт і економічну стійкість, та модернізувати її відповідно до нових технологічних і екологічних вимог. Це потребує послідовної політики, інвестиційних ресурсів і партнерства між державою, підприємствами, університетами та європейськими інституціями.
Адаптуватися — не означає просто пристосуватися до зовнішніх вимог. Це означає сформувати власну здатність конкурувати в нових умовах.
Завдання української промисловості полягає не лише в тому, щоб зберегти доступ до європейського ринку. Воно полягає в тому, щоб перетворити виклики декарбонізації на можливість для технологічного оновлення, розвитку людського капіталу та створення конкурентоспроможної промислової моделі, інтегрованої в економічний простір Європейського Союзу в теперішніх жорстких умовах, де в прямому сенсі цього слова необхідно виживати.
