Перехід до зеленої енергетики потребує значних обсягів критично важливої сировини, виробництво якої відзначається високою географічною концентрацією. Втім, вона часто не збігається з “географією” акціонерів, які контролюють ключових виробників.
Кобальт, нікель, мідь, літій та рідкоземельні метали є ключовими елементами для енергетичного переходу. Для виробництва електромобіля їх потрібно в шість разів більше, ніж для “звичайного” автомобіля, а для виробництва енергії за допомогою наземної вітрової електростанції – вдвічі більше, ніж за допомогою АЕС. За останні 20 років, за даними СОТ, торгівля критично важливими матеріалами енергетичного переходу зросла з $53 млрд до $378 млрд. А досягнення цілей Паризької угоди (обмеження зростання середньосвітової температури до 2°C до кінця цього століття) означатиме зростання попиту на таку сировину в 4 рази до 2040 року, згідно з оцінками Міжнародного енергетичного агентства.
Видобуток необхідної для енергетичного переходу сировини сильно сконцентрований географічно: наприклад, 68% світового видобутку кобальту припадає на Демократичну Республіку Конго, 70% рідкоземельних металів – на Китай, 48% нікелю – на Індонезію. Географічна концентрація посилюється концентрацією фірм, які контролюють постачання критичної сировини: домінування кількох великих гравців часто формує олігополію на ринках цінних матеріалів. Наприклад, майже половина світового видобутку кобальту припадає на три компанії – Glencore, казахстанську Eurasian Resources Group та китайську CMOC, половина видобутку літію – на американську Albemarle, китайську Tianqi Lithium та чилійську SQM. Концентрація ще більш виражена у видобутку рідкоземельних металів, майже половину якого контролює China Northern Rare Earth.
Географічна концентрація виробництва не завжди збігається з “географією” акціонерів компаній, які контролюють це виробництво. Наприклад, китайські інвестори володіють значними частками в компаніях-виробниках нікелю та кобальту, хоча видобувають ці метали переважно в Індонезії та Демократичній Республіці Конго відповідно. А роль інвесторів із США, ЄС та Великої Британії в мідних компаніях набагато вища, ніж обсяги виробництва міді в цих країнах.
Більше того, не завжди країна розташування штаб-квартири компанії відповідає країні, яку представляють найбільші акціонери цієї компанії. Наприклад, у чилійській SQM, на яку припадає майже п’ята частина світового виробництва літію, один із найбільших акціонерів – китайська Tianqi Lithium: спільно з чилійською Pampa Group вони контролюють половину капіталу компанії.
У своєму дослідженні “Капітал у XXI столітті: кому належить капітал компаній, що виробляють найважливішу сировину?”, економісти Банку Франції спробували з’ясувати, компанії з яких країн володіють капіталом найбільших виробників ресурсів, критично необхідних для переходу до зеленої енергетики. Розуміння джерел контролю капіталу компаній-виробників, особливо з урахуванням високої концентрації виробництв, має важливе значення для оцінки стратегічної залежності від постачальників цінних ресурсів, зазначають автори.
Капітал енергетичного переходу
Автори дослідження створили базу даних про походження акціонерів глобальних публічних компаній, зайнятих у секторі виробництва критичних ресурсів, на основі інформації з Refinitiv та інших джерел (включаючи звітність компаній) за 2004-2022 роки. База даних охоплює значну частку світового виробництва критичних металів – від 63% для кобальту до 90% для рідкоземельних металів.
Для розрахунку частки володіння виробництвом того чи іншого ресурсу дослідники зважували частку капіталу компанії, що припадає на інвесторів тієї чи іншої країни, на частку річного виробництва компанії у світовому виробництві відповідного ресурсу. Результати виявилися такими.
Інвесторам із Китаю належать значні частки у виробництві всіх п’яти критичних елементів, які розглядаються в дослідженні: кобальту, нікелю, міді, літію та рідкоземельних металів. Так, Китай контролює 28% світового виробництва кобальту, при тому що на його власній території виробляється лише трохи більше 1%. Китайські держпідприємства відіграють важливу роль у гірничодобувній промисловості Африки, на яку географічно припадає близько 80% світового видобутку кобальту.
Друга за значимістю країна за володінням капіталом на ринку кобальту – Казахстан: автори дослідження оцінюють, що понад 10% світового випуску цього металу припадає на компанію Eurasian Resources Group (ERG), в якій 40% належить міністерству фінансів Казахстану і ще по 20% – двом казахстанським бізнесменам – засновникам компанії та спадкоємцям третього засновника.
Інвесторам із Латинської Америки належать суттєві частки у виробництві літію та міді – 20% і 22% відповідно, що відображає географічну концентрацію цих ресурсів у регіоні. Однак з поправкою на частку регіону в глобальному виробництві – третина видобутку літію і 40% видобутку міді – місцеві інвестори недопредставлені серед власників капіталу видобувних компаній. А найбільшим власником є США, що контролюють 31% світового видобутку літію і 27% – міді.
На Австралію географічно припадає майже 50% виробництва літію і лише 4% контролю його виробництва. Два найбільших родовища в Австралії, Greenbushes і Mt Marion, на 26% і 50% належать китайським компаніям (сукупна частка Китаю у світовому виробництві літію – 19%).
Фактична частка ЄС у виробництві критичних металів нижча за 10%, а для літію та рідкоземельних металів – всього 2%. Позірно висока частка ЄС у виробництві нікелю – 18% – оманлива: автори оцінюють, що насправді близько 14 процентних пунктів із цих 18% припадає на європейські структури, що представляють інтереси російських інвесторів, тобто реальна частка ЄС на цьому ринку ближча до 4%.
Виробництво та капіталізація
Частки володіння виробництвом здебільшого схожі з частками в капіталізації видобувних компаній. Однак є суттєві розбіжності. Наприклад, китайським інвесторам належить 18% світового ринку нікелю, якщо враховувати частку у виробництві, і лише 8%, якщо дивитися на капіталізацію: така розбіжність пов’язана з тим, що нікелеві компанії Індонезії (на яку географічно припадає майже половина всього світового виробництва нікелю) – непублічні. Частка Африки на світовому ринку кобальту становить 16%, якщо враховувати обсяги виробництва, проти 3% при зважуванні за капіталізацією: розгадка – в Gécamines, непублічній державній компанії Демократичної Республіки Конго.
Вирішальний голос
Автори також проаналізували “вагу” інвесторів із різних країн у радах директорів компаній: володіння понад 50% акцій дозволяє значною мірою визначати рішення в корпораціях.
Так, за даними авторів, на ринку кобальту всі 28% світового виробництва, контрольовані Китаєм, припадають на компанії, в яких китайські інвестори володіють мажоритарною часткою. Водночас інвестори зі США, попри їхню загальну відносно високу частку в капіталі компаній на цьому ринку – близько 15%, – володіють лише міноритарними пакетами, тобто обмежені у своїй можливості впливати на прийняття рішень.
На ринку міді на компанії, мажоритарними акціонерами в яких виступають інвестори з Китаю та США, припадає по 15% світового виробництва. На ринку літію частка у світовому виробництві компаній, які на 50% і більше належать інвесторам зі США, Чилі та Китаю, становить 35%, 23% і 20% відповідно. У рідкоземельних металах 74% глобального виробництва припадає на фірми, мажоритарними частками в яких володіють китайські гравці, – що ще раз підтверджує безумовне домінування в цьому сегменті Китаю, на частку якого припадає майже три чверті як географічного розташування цього виду ресурсів, так і його виробництва.
При цьому в китайських інвестиціях у критичні ресурси переважають стратегічні інвестори у вигляді держкомпаній, зазначають автори. Відмінність держкомпаній у тому, що вони зацікавлені не лише у віддачі від інвестицій, але й у вирішенні інших середньо- та довгострокових завдань, зокрема геополітичних, тоді як приватні акціонери зовсім не обов’язково переслідують подібні цілі. В середньому за вкладеннями у видобуток усіх п’яти розглянутих матеріалів частка стратегічних інвесторів у китайських інвестиціях – 75%, у європейських – також 75%, у латиноамериканських – 59%, в австралійських – 46%. Для США цей показник дорівнює всього 1%.
Концентрація поставок критично важливих металів викликає побоювання, що домінуючі країни можуть використовувати своє становище на ринку як важіль для досягнення зовнішньополітичних цілей. Розвинені країни в останні роки зосередилися на підвищенні надійності поставок і своєї автономії. Так, Європарламент у квітні 2024 року ухвалив Critical Raw Materials Act (“Закон про найважливіші сировинні матеріали”), покликаний забезпечити безпечний і сталий доступ до поставок критичної сировини для Євросоюзу, який значною мірою залежить від імпорту таких ресурсів, за рахунок диверсифікації поставок і розширення участі європейських компаній у глобальному виробництві. У США Inflation Reduction Act, ухвалений у 2022 році, покликаний стимулювати внутрішнє виробництво критичних матеріалів.
Геополітичні ризики
Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії (IRENA) визначає шість видів геополітичних ризиків, яким піддається виробництво критично важливих для енергетичного переходу ресурсів: зовнішні шоки (природні катастрофи, війни); ресурсний націоналізм (націоналізація критичних секторів, обмеження на іноземні інвестиції); експортні обмеження; виникнення картелів; політична та соціальна нестабільність у країнах-виробниках; маніпулювання ринком.
Країни по всьому світу прагнуть отримати контроль над матеріалами, що мають вирішальне значення для зеленого переходу. Подібні питання загострюються у зв’язку з геополітично зумовленою фрагментацією світової економіки, оскільки поставки, які нерідко залежать від кількох компаній, стають вельми вразливими до геополітичних ризиків.
У коротко- та середньостроковій перспективі може виникати дефіцит поставок, оскільки попит на окремі матеріали зростає, а видобуток залишається концентрованим – і в осяжному майбутньому це навряд чи зміниться, зазначає в доповіді 2023 року “Геополітика енергетичного переходу” Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії.
Збої в поставках критично важливих матеріалів мають мінімальний вплив на енергетичну безпеку, яка як і раніше пов’язана з поставками викопного палива, вказує агентство, – але здатні суттєво уповільнити енергетичний перехід.
