Експортне мито на декоративний камінь подають як суперечку про ставку збору. За цим стоїть значно більше: питання про те, хто отримує гроші з українських надр і чому держава десятиліттями отримувала з них найменше
У кар’єрі на Житомирщині від масиву Українського щита, якому понад мільярд років, відокремлюють черговий блок лабрадориту. За кілька днів його завантажать на судно, а ще за кілька місяців він може опинитися на заводі в Китаї. Там його розпиляють, відполірують і перетворять на фасадні панелі, сходи й підвіконня, після чого продадуть за ціною, яка не має майже нічого спільного з ціною вивезеного блоку.
Економічно тут важлива не сама ціна готового виробу, а те, у якій країні утворюється різниця між нею і вартістю сировини. Разом із цією різницею десь з’являються робочі місця, сплачуються податки й залишається прибуток. Десятиліттями вона формувалася за межами України. Ухвалений Верховною Радою Закон № 15111-д уперше за багато років повертає її всередину країни.
Ресурс, який мають одиниці
Україна нечасто згадується поряд зі світовими лідерами кам’яної галузі, місце яких давно закріплене за Італією, Туреччиною, Індією та Китаєм. Проте за ресурсною базою вона належить до найбагатших країн світу. За оцінками геологів, на її території зосереджено близько 5% світових запасів декоративного каменю. Поклади гранітів, габро, гранодіоритів та анортозитів лежать у межах Українського щита, однієї з найдавніших геологічних структур Європи. Лише розвіданих анортозитів тут понад 15 млрд кубометрів, що перевищує ресурси багатьох країн, які сьогодні диктують умови на ринку каменеобробки.
Особливе становище має лабрадорит. Архітектори впізнають його за іризацією: під певним кутом світла поверхня переливається синім, зеленим і золотим, а малюнок кожного блоку неповторний. Державний гемологічний центр України у своєму науковому висновку фіксує, що українські лабрадорити головинського типу поєднують мінералого-петрографічні та декоративні ознаки, нетипові для більшості закордонних аналогів. Для держави це означає, що йдеться про преміальний ресурс, а не про звичайну будівельну сировину, і розпоряджатися ним за логікою звичайної сировини щонайменше недалекоглядно.
Сировинний парадокс
Попри унікальність ресурсу, модель ринку роками лишалася гранично простою. Кар’єр видобуває блок, блок іде на експорт, а вся подальша переробка відбувається за кордоном. Доки країна не застрягає на найдешевшому щаблі ланцюга створення вартості назавжди, у такій схемі немає нічого незвичного.
За даними митної статистики, середня експортна ціна українського декоративного каменю останніми роками трималася близько 0,16 долара за кілограм, тобто тонна необробленого блоку залишала країну приблизно за 160 доларів. Для звичайної сировини такий рівень виглядав би прийнятним, але декоративний камінь дорожчає після кожного етапу обробки. У Туреччині необроблений мармур вивозять у середньому по 193 долари за тонну, а оброблений уже дорожчий за 500, і це лише перший переділ. На рівні готових виробів розрив вимірюється вже не разами, а десятками разів.
За цифрою 0,16 долара ховається ще одна проблема. Вона відображає не реальну вартість українського каменю, а ціну, зручну для декларування. Фактичний міжнародний рівень для української сировини коливається від 0,30 до 0,90 долара за кілограм залежно від якості та обсягу партії, а готова продукція з преміальних порід коштує кратно дорожче. На американському ринку, наприклад, плити з українського Volga Blue продають приблизно по 89 доларів за квадратний фут. Різницю створює не сам камінь, а ступінь його обробки й країна, де цю обробку виконали.
Щоб відчути масштаб цієї недооцінки, варто перекласти цифри на звичні речі. Квадратний метр унікального лабрадориту, вивезений сировиною, приносить Україні близько 450 гривень, тобто приблизно 10 доларів. За ці гроші на початку сезону у нас купують кілограм-півтора ранньої полуниці, яку з’їдають за один вечір. Виходить, що держава оцінює квадратний метр каменю, якому понад мільярд років, дешевше за кілограм десертної ягоди. Той самий квадратний метр після розпилювання й полірування продають за кордоном уже приблизно за 95 доларів. Саме в розриві між цими двома цифрами й ховається вся вартість, яку Україна десятиліттями віддавала переробникам інших країн.
Скільки з цього отримувала держава
Реальну ціну сировинної моделі добре видно у звітності надрокористувачів. Сім ключових підприємств галузі за 2024 і 2025 роки сплатили рентну плату в межах кількох мільйонів гривень. У компанії «Лабрадорит» вона знизилася з 914 до 766 тис. грн, у «Декоративного каменю України» з 832 до 651 тис. грн, а в частини компаній рента в окремі періоди взагалі не відображена. Загалом ідеться приблизно про 6 млн грн рентних платежів за два роки з ресурсу, який вважають одним із найцінніших у світі.
Така арифметика прямо випливає із заниженого інвойсу. Рента нараховується від задекларованої вартості, тож коли вартість штучно занижують, бюджет і громади недоотримують свою частку. Держава віддає за кордон невідновлюваний ресурс за суму, що не відповідає його цінності, а оскільки переробка відбувається в іншій країні, усі наступні податки, від зарплатних до податку на прибуток, осідають там само.
Китайський фактор
За оцінками учасників ринку, до 80% українського експорту декоративного каменю останніми роками спрямовувалося до Китаю. Причина проста: китайські компанії заробляють на переробці українського каменю більше, ніж український кар’єр заробляє на його видобутку. Кар’єр продає блок і живе з видобутку. Завод продає готову продукцію і живе з доданої вартості, заради якої Китай десятиліттями вкладав у верстати, полірувальні лінії, логістику й експортні мережі.
Окремий вимір додає історія торгівлі з Росією. До 2022 року український декоративний камінь активно постачали на російський ринок. Після початку повномасштабної війни прямі поставки припинилися, проте рух української сировини через треті країни залишився в полі уваги галузі й держави. Глибша переробка всередині країни звужує простір для таких непрозорих маршрутів, адже контроль над ланцюгом створення вартості переходить до українського бізнесу й держави.
Світ уже проходив цей шлях
Опоненти будь-яких експортних обмежень люблять подавати їх як щось виняткове, хоча країни з багатою мінеральною базою стикаються з тим самим вибором постійно: торгувати сировиною чи стимулювати її переробку вдома.
Зімбабве вирішувала це питання у гранітній галузі. Уряд з’ясував, що необроблений граніт вивозили приблизно по 117 доларів за тонну, тоді як ринкова вартість аналогічного каменю була в рази вищою, а втрати потенційних доходів сягали близько 15 млн доларів на рік. У 2022 році країна фактично заборонила вивіз необробленого граніту, щоб утримати додану вартість усередині. Подібним курсом рухається В’єтнам, орієнтуючи галузь на продукцію вищого переділу. Найвиразніший приклад дає Туреччина: її позиції серед світових лідерів тримаються на експорті готових рішень, і оброблений камінь приносить країні близько мільярда доларів виручки лише за дев’ять місяців року.
Усі ці приклади ведуть до однієї думки. Добробут країни вимірюється заробітком на кожній тонні ресурсу, а сам по собі обсяг видобутку його не забезпечує.
Що насправді робить Закон № 15111-д
Норма, навколо якої точиться суперечка, запроваджує вивізне мито 0,3 євро за кілограм на камінь групи 2516 УКТ ЗЕД, тобто на необроблені блоки граніту, габро, лабрадориту та споріднених порід. Опоненти зазвичай оминають важливу деталь: мито стосується саме сировини. Пиляні плити, поліровані сляби та готові вироби проходять за іншими товарними кодами й під дію цього мита не підпадають.
Через це змінюється сам економічний сенс операції. Вивозити блок стає невигідно, а переходити до експорту продукції переробки, навпаки, вигідно. Мито діє радше як фільтр, що відсікає сировинну модель від виробничої, ніж як покарання для галузі.
Опоненти наводять ефектну цифру: за їхніми розрахунками сукупне мито приблизно вдвічі перевищує всю задекларовану експортну виручку галузі. Парадокс у тім, що ця цифра радше доводить потребу в законі, ніж спростовує її. Мито перевищує виручку тільки тому, що сама виручка занижена до 0,16 долара за кілограм. Підприємство, яке декларує камінь за реальною комерційною ціною, опиняється в зовсім іншій арифметиці. Підприємство, яке переходить на експорт обробленої продукції, мита не сплачує взагалі. Непосильним збір залишається лише для тих, хто вивозить максимум сировини за мінімальною задекларованою ціною, і саме цю модель закон робить нежиттєздатною.
Хто виграє, якщо камінь залишиться в Україні довше
Найбільше від нової норми виграє держава. Перехід від експорту блоків до експорту продукції розширює податкову базу одразу за кількома напрямами. Рента починає нараховуватися від реальної вартості каменю замість заниженої. З’являються нові робочі місця, а з ними надходження ПДФО та ЄСВ. Додаються податок на прибуток переробних виробництв і ПДВ у суміжних галузях. За експертними оцінками, база оподаткування на тонну переробленого каменю зростає в кілька разів проти простого вивозу блоку.
Виграє й сумлінний надрокористувач. Коли камінь декларують чесно й продають за комерційною ціною, мито на сировину перестає бути загрозою, адже вигіднішим стає шлях переробки. Компанії, готові вкладати у власне виробництво, отримують захищений від демпінгу ринок і зрозумілий стимул залишати вартість в Україні.
Виграють і регіони. Більшість родовищ розташована поза великими містами, на Житомирщині, Кіровоградщині, в окремих районах Рівненської та Дніпропетровської областей. Кар’єр дає роботу гірникам, а переробка додає робочі місця для операторів обладнання, інженерів, технологів, логістів і монтажників, а також замовлення десяткам суміжних підприємств. Одна виробнича дільниця тягне за собою цілий ланцюг місцевої економіки. Розвинені країни давно зрозуміли, що головний прибуток народжується на етапі переробки, і будують свою промислову політику навколо нього.
Програє від закону вузьке коло компаній, чия модель десятиліттями трималася на вивозі необробленого каменю за заниженими цінами. Сьогодні вони найгучніше виступають проти мита й через бізнес-асоціації та публікації намагаються подати рішення держави як удар по всій галузі. Насправді під ударом опиняється тільки сировинна схема, тоді як тисячі переробних підприємств зацікавлені у протилежному.
Без ілюзій
Було б помилкою вдавати, що сама лише ставка мита автоматично створить нову галузь. Світовий досвід знає й протилежні випадки, коли експортні обмеження не дали розвитку виробництва через брак інвестицій, доступу до фінансування, кваліфікованих кадрів і передбачуваних правил гри. Мито залишається необхідним, але недостатнім кроком. Майбутнє української каменеобробки залежатиме від того, чи зробить держава вкладення в сучасні заводи економічно привабливими і чи зможе бізнес планувати бодай на кілька років уперед.
Не про камінь
Дискусія про декоративний камінь давно переросла саму галузь і вийшла на рівень підходу до національних ресурсів. Україна володіє одним із найцінніших у світі запасів лабрадориту, великими покладами граніту, габро й анортозитів, а також тисячами підприємств, здатних виробляти продукцію з високою доданою вартістю. Перед очима лежить досвід країн, які цей шлях уже пройшли.
Головне питання не в тому, чи виявиться ставка мита ідеально відкаліброваною. Воно ширше: чи готова Україна перейти від дешевого продажу сировини до моделі, у якій заробляє на власних надрах щонайменше стільки ж, скільки досі дозволяла заробляти на них іншим. Закон № 15111-д дає на це ствердну відповідь уперше за багато років. Його значення виходить за межі звичайної фіскальної норми, і галузеві фахівці, які роками наполягали на захисті переробки, мають усі підстави вважати його своєю перемогою.
