За даними Державного комітету статистики у минулому році українська добувна промисловість скоротила обсяги виробництва на 37,9%. Особливо постраждали підприємства, розташовані на Сході України. Що сьогодні найбільше заважає працювати галузі і які кроки необхідно зробити для її підтримки в інтерв’ю МінПрому розповіла виконавча директорка Національної асоціації добувної промисловості України Ксенія Оринчак.
Які підгалузі добувної промисловості постраждали найбільше внаслідок військових дій?
Найбільше постраждали добувні підприємства, які пов’язані з корисними копалинами на Сході України: газ, нафта, каолін, сіль, вугілля тощо. 80% добувних підприємств на Сході сьогодні не працюють. Загалом, за вартістю збитків і втрачених коштів добувна галузь перебуває на 3 місці після інфраструктури та руйнувань.
За понад рік повномасштабної війни Національна асоціація добувної промисловості України релокувала десятки підприємств із зони активних бойових дій, аби галузь зовсім не зупинилася. І почали ми це робити з перших днів повномасштабного вторгнення рф на територію України.
Говорячи про втрати добувної галузі, автоматично маються на увазі й бюджетні втрати, адже саме добувна галузь є одним з найбільших платників податків. За 2022 рік добувна промисловість сплатила близько 13% всіх податків від загального збору до Зведеного бюджету України. Це третя позиція серед платників податків минулого року. Зазначу, що лише рентної плати було перераховано у сумі понад 94 мільярди гривень!
Скільки родовищ українських природних копалин були захоплені агресором і чи маємо ми важелі впливу для того, щоб видобуток сировини на них був якщо неможливий для окупантів, то хоча б ускладнений?
На підконтрольній рф українській території залишилося 740 родовищ. Окупація українських родовищ розпочалася ще у 2014 році. Це є однією з основних причин загарбницьких дій рф на території України.
Україна наразі не експортує каолін, бо Донеччина постійно обстрілюється окупантами, хоча у 2021 році 70% продукції експортувалося за кордон. Раніше на долю України припадало 7,9% світового експорту каоліну. Найбільшими споживачами української глини були виробники керамічної плитки з Італії та Іспанії. Сьогодні ж ділянки з вогнетривкою глиною з-під Бахмута недоступні українським надрокористувачам.
Список можна продовжувати далі: сіль, вугілля (63% покладів), нафта (11%) та газ 20%) зі сходу. Всі ці українські родовища перебувають чи в руках окупантів, чи під постійними обстрілами. Щодо солі, то ДП “Артемсіль” на рік виробляло приблизно 2 млн тонн для внутрішнього споживання. Тепер цього немає.
Що зробити, аби сировина на окупованих територіях не видобувалась? Наразі це складне запитання, адже ні держава, ні надрокористувачі не можуть контролювати рух сировини на тих територіях.
І чи ведеться на окупованих територіях видобуток? Радше ні, ніж так. Наразі з боку рф триває бій за території з корисними копалинами. І звісно, за можливість відрізати Україну від Європи, Америки тощо.
Які проблеми сьогодні найбільше заважають працювати добувній промисловості?
З початком війни добувна галузь отримала нові практично нерозв’язані проблеми: відтік інвестицій, руйнування, відбудова і закупівля нового обладнання, стрибок цін на пальне, мобілізація працівників.
Але найбільша проблема – логістика. Експорт, зокрема, дорогих металевих руд, був одним з головних джерел надходжень до бюджету. В умовах блокади вивезення не відбувається, отримати прибуток для покриття витрат неможливо. Навіть великі надрокористувачі, що добувають рентабельну сировину, позбавлені прибутку.
Це ще не все. Від 29.06.2022 тарифи на перевезення “Укрзалізницею” всіх груп вантажів зростають відразу на 70%. А, зважаючи, що вантажі, що стосуються добувної галузі, доставляються “Укрзалізницею”, це ще одна палиця в колеса добувної галузі.
А з травня цього року “Укрзалізниця” підвищує ставки плати за використання власних окатишевозів у 2,3 раза у порівнянні з попереднім місяцем – до 350 грн/доба.
Чи гостро стоїть на підприємствах питання бронювання працівників від мобілізації?
Це дуже гостре питання для добувних підприємств, як і для усіх галузей нашої країни. Серед працівників добувних підприємств чимало мобілізованих, є, на жаль, і загиблі. Але, на відміну від агросектору, добувна галузь не заброньована від мобілізації. На мою думку, було б доцільним з боку держави запровадити таку можливість бодай для деяких підприємств.
Який вплив був би вчинений на роботу галузі у разі розблокування українських портів?
Ключовий. Тоді б розширилися можливості експорту сировини. Заблоковані порти суттєво ускладнили роботу добувної галузі.
Розповім на прикладі металів. За інформацією Державної митної служби, у січні-листопаді їхній експорт та виробів з них з України становив $5,7 млрд. За цими показниками, металопродукція увійшла до трійки найбільш експортованих з країни товарів з експортом продовольчих товарів $21 млрд, але якщо говорити про чорні метали, то цифра знизилася на 67,3% в порівнянні з аналогічним періодом 2021-го – до 5,81 млн т. У грошовому вимірі експорт за цей період упав на 65,4% р./р. – до $4,36 млрд.
Так, добувна галузь навіть попри величезні руйнування намагається бодай якось триматися. Наприклад, засновниця Національної асоціації добувної промисловості України – виробнича компанія «Велта» – не зупинила постачання ільменітового концентрату до США, навіть попри заблоковані порти. Але це величезні витрати для підприємства, які могли б зменшитися, якби порти діяли. Щодня Україна втрачає $170 млн через блокаду чорноморських портів та окупацію тих, що розташовані на узбережжі Азовського моря.
Команда НАДПУ висувала вимоги стосовно відкриття «коридору» для експорту металу (за прикладом зернового), але наразі зрушень щодо цього питання немає.
Країна-агресор продовжує постачати на західні ринки, в першу чергу на європейський, чимало сировини. Наприклад в ГМК залізна руда, чавун, феросплави взагалі не потрапили під санкції. Чи зможе Україна замістити російські сировинні товари на європейському ринку і які саме?
Україна не лише зможе замістити велику кількість російських товарів, але і робить це. Погляньмо на статистику минулого року і початку 2023 року. Вона чітко демонструє, що Україна збільшує присутність на європейському ринку.
Зокрема український ГМК у 2022 році експортував 24 млн тонн залізної руди. Найбільше української руди за підсумками 2022 року спожила Словаччина – 19,23%. На другому місці Чехія – 17,32%, а на третьому – Польща 16,49%.
В той же час українські гірничодобувні компанії за підсумками березня 2023 року збільшили експорт залізної руди на 24,7% в порівнянні з лютим 2023 року – до 1,51 млн тонн. Найбільше української руди за підсумками січня-березня 2023 року спожила Чехія – 27,2%. На другому місці Словаччина – 26,55%, а на третьому – Польща, 24,06%.
Щодо металургійної продукції, то за оцінками колег з CMD-Ukraine Україна може замістити до 3⁄4 російських поставок металургійної продукції до західних країн через те, що номенклатура українського і російського експорту продукції металургійного виробництва значною мірою збігається.
Стабільний ринок збуту і зменшення залежності від коливання світових цін для видобувної промисловості можливий тільки у разі створення потужного перероблювання всередині країни. Як на Вашу думку потрібно розвивати переробну промисловість в Україні, вважаючи на те, що її частка за останні роки вже суттєво скоротилась до 10% від ВВП ?
Команда НАДПУ давно наголошує на важливості підприємств повного циклу виробництва в Україні – від видобування корисної копалини до готової продукції та переробки. Саме тоді гроші лишатимуться в країні і ми станемо більш незалежними.
Адже дійсно ефективний та швидкий шлях для побудови технологічної економіки – це створення сучасної переробної промисловості. Але, наприклад, в Україні з 2010 до 2019 року сектор переробки зменшувався з 13,2 до 10,8 % ВВП (у сусідніх Польщі, Туреччині та Словаччині цей сектор становить 17, 19 та 20 % відповідно). І за цей же період частка добувної галузі в загальному об’ємі експорту сировини з України зросла з 15 до 34 %. Наприклад, за 2019 рік Україна експортувала аж 54 % всіх видобутих руд та 63 % глин.
Зайнятість у видобувній сфері впала з 475 тис. осіб у 2013 році до 213 тис. осіб у 2019 році. І навіть ці працівники генерують менше грошей в економіку: в Україні одна зайнята особа у добувній галузі у 2019 році генерувала в середньому $34 тис. У сусідніх Туреччині та Польщі – $43 тис. та $49 тис., а у Норвегії, США та ОАЕ – $864 тис., $974 тис. і $1889 тис.
Кожна виробнича дільниця, задіяна в обробці видобутих копалин і виготовленні продукції з них, тягне за собою створення інфраструктури, запит на нову техніку, комплектуючі та програмне забезпечення, новий персонал, професійну освіту, проживання, соцінфраструктуру, супутні галузі у містах-супутниках тощо. І все це разом нарощує генерування економічних зв’язків капіталу та робочої сили, зростаючий потік податків та інвестицій, і врешті – перехід економіки від сировинного до інтенсивного розвитку.
Тому наша Асоціація послідовно відстоює позицію щодо збереження і примноження базису для побудови технологічної економіки – видобувної та переробної галузі повного циклу.
В Україні сьогодні є близько 100 підприємств, які є власниками гірничо-збагачувальних та металургійних комбінатів, виробничих підприємств, заводів і тд., які інтегровані в економіку, створюють робочі місця та інфраструктуру на місцях, переробляють видобуті в Україні корисні копалини. Це приносить значні кошти до бюджету та створює продукцію з вищою доданою вартістю.
Але є проблеми: наприклад, на сьогодні такі комплекси змушені витрачати зайві кошти, аби ризиковано змагатись на аукціоні за отримання у користування нових ділянок надр на тій прилеглій території, де вже фактично функціонують їхні підприємства, вкладено інвестиції, побудовано наукові центри. За умови спрощення отримання спецдозволів для вже діючих ефективних підприємств вони змогли б не ризикувати долею свого підприємства, а розширити діюче виробництво та відродити збиткове. Це забезпечить додаткові надходження до бюджетів, створить робочі місця.
Головне – встановити чіткі критерії та норми для уникнення зловживань такою системою державної підтримки. Це може бути і виключна належність заявнику на спецдозвіл такого комплексу на праві власності, забезпеченість всім необхідним обладнанням та персоналом, ефективна реальна і прозора діяльність та внесення таких переробних комплексів у спеціальний перевірений державний реєстр. Що, до речі, матиме особливо корисний ефект, адже за 32 роки незалежності в Україні не створено єдиної бази даних про такі стратегічно важливі підприємства, а, між тим, наша гірничодобувна промисловість сьогодні – це 40% загальних інвестицій країни, до 50% промислового потенціалу, 40% валютних надходжень від експорту.
Які, на Вашу думку, сьогодні необхідні першочергові дії влади щодо підтримки добувної промисловості?
Варто визначити, які ж саме корисні копалини є для України стратегічними та критичними сьогодні, які будуть за рік чи три роки. Це вже працює в Європі (вперше такий список було складено Єврокомісією у 2011 році з 14 найменувань, у 2014 – з 20, у 2017 – з 27, у 2020 – з 30. Наразі критичними для ЄС визначено 34 корисні копалини), але, на жаль, досі немає в Україні, що суттєво гальмує співпрацю нашої держави та ЄС.
На сьогодні в Україні поки що є лише перелік стратегічної сировини, визначений не на рівні Закону, а у рішенні РНБО від 16 липня 2021 року.
Ми маємо адаптувати своє законодавство щодо стратегічної та критичної сировини до найкращих практик Європейського Союзу не лише для власне удосконалення та осучаснення його, а й для максимальної синергії з нашими європейськими партнерами у реалізації укладеного між нами у 2021 році Меморандуму про стратегічне партнерство у сировинній галузі. Це відкриватиме шлях для поглиблення економічних зв’язків, побудови спільно з Європою технологічної економіки з потужним переробним комплексом і випуском продукції з доданою вартістю та навіть до спільного прогресом у сучасних оборонних технологіях та озброєнні.