До повномасштабного вторгнення Україна була одним із ключових постачальників залізорудної сировини до Китаю. Чи зможуть українські виробники повернути цей ринок?
В середині березня уряд Республіки Гвінея після інтенсивного діалогу, який тривав майже рік, дійшов згоди з приватними інвесторами щодо відновлення розробки родовища залізної руди в місцевості Сіманду на півдні країни. Це одне з найбільших родовищ Африки, його запаси оцінюються в щонайменше 2,5 млрд тонн. Річний видобуток після завершення будівництва необхідної інфраструктури становитиме 100 млн тонн на початковому етапі, а в перспективі може зрости до 200 млн тонн.
Керівництво африканської країни розглядає цей проєкт вартістю $15 млрд як можливість для посилення позицій на світовому ринку залізної руди (зараз Гвінея вже є найбільшим постачальником бокситів у світі). Водночас, китайські медіа активно слідкують за перебігом подій навколо гвінейського родовища. Річ у тім, що в його розробці беруть участь не лише англо-австралійський концерн Rio Tinto Group та сінгапурська компанія Winning International Group, а й дві китайські компанії: China Hongqiao Group Limited та China Baowu Steel Group.
Чому Китай цікавить залізна руда з Гвінеї?
Відповідь на це запитання дуже проста. Китай, який є найбільшим у світі імпортером залізної руди, останніми роками взяв курс на диверсифікацію ринків постачання. Наведу кілька показових цифр.
У 2021 році Китай імпортував понад 1,04 млрд тонн залізної руди, з яких близько 705 млн тонн – це сировина з Австралії. Як бачимо, залежність від австралійської руди становить майже 68%. Для Австралії ця залежність є ще більшою: до Китаю було експортовано майже 80% місцевої руди. Такі пропорції (з певними коливаннями) зберігаються дуже довго.
Останніми роками Австралія та Китай мають доволі напружені відносини через низку питань. Офіційна Канберра вимагає міжнародного розслідування щодо походження коронавірусу. Також Австралія заборонила китайській компанії Huawei встановлювати мережу 5G. Агресія Росії проти України лише додала додаткової напруженості між країнами, оскільки Канберра підтримує Київ, а Пекін – путінський режим у Москві.
Розробка родовища Сіманду приваблює Китай не лише диверсифікацією постачань залізної руди. Звісно, що гвінейське родовище може в перспективі замістити 100-200 млн тонн австралійської сировини щороку. Цей проєкт стосується не лише видобувної галузі: від родовища планується збудувати залізницю до моря довжиною 650 км і новий глибоководний порт, південніше столиці країни Конакрі. Китайські компанії, які вже мають досвід будівництва подібних об’єктів у країнах Африки, дуже зацікавлені в тому, аби реалізувати проєкт Сіманду повною мірою.
До чого тут Україна?
На українські добувні компанії така політика Китаю з диверсифікації теж може негативно вплинути. До війни Україна входила до 10 найбільших країн світу за обсягами видобутку залізної руди і була одним із основних постачальників цієї сировини до Піднебесної, принаймні, у грошовому еквіваленті. Зокрема, у 2021 році Китай імпортував залізну руду на $146 млрд, із них на частку Австралії припадало $95,7 млрд, Бразилії – $28,9 млрд, Індії – $3,51 млрд, України – $2,92 млрд, Чилі – $2,25 млрд.
Російська агресія дуже боляче вдарила по виробниках залізорудної сировини в Україні. Деякі з них (ММК ім. Ілліча та Запорізький ЗРК) навіть опинились в окупації. Блокада морських портів та обстріли енергетичної інфраструктури змусили українські компанії призупиняти або скорочувати видобуток сировини.
Загальний масштаб збитків зараз оцінити дуже важко, однак фінансові звіти провідних українських видобувних підприємств дають певне розуміння тенденцій. Наприклад, “Метінвест” у 2022 році скоротив виробництво залізорудного концентрату на 66%, що разом із падінням виробництва в інших секторах діяльності призвело до збитків у майже $2,2 млрд, хоча роком раніше холдинг отримав майже $4,8 млрд прибутку.
Китай – мінус, Європа – плюс
Інший бік питання – це втрата Україною своїх позицій у світових рейтингах, зокрема й на залізорудному ринку Китаю. Уявімо, що війна закінчилась і порти Великої Одеси будуть розблоковані. Чи зможуть українські виробники поновити втрачені позиції, передусім, у Китаї? Навряд, адже, окрім нових джерел постачання, таких як родовище Сіманду в Гвінеї, є більш стабільні постачальники на кшталт Бразилії чи Південної Африки, які продовжують нарощувати обсяги видобутку. До того ж, країна-агресор, що втратила європейські ринки збуту своєї руди, зараз намагається переорієнтуватись на Китай. Деякі російські виробники вже збільшили експортні відвантаження до Піднебесної.
За таких умов українським виробникам залізорудної сировини не варто сподіватись на повернення довоєнних позицій на ринку Китаю, а сконцентруватись на пошуку нових партнерів. Певні зрушення вже почали відбуватись минулого року. У 2019 році трійка головних напрямків українського експорту залізної руди виглядала так: Китай (34,4%), Польща (12,7%) Чехія (10,3%). У 2022 році на перше місце вийшла Словаччина (19,23%), на друге – Чехія (17,32%), на третє – Польща (16,49%).
Інакше кажучи, понад половина експорту залізної руди з України споживається лише трьома країнами Євросоюзу. Це робить європейський вектор ключовим для майбутнього українських виробників залізної руди. Однак збільшення експорту залізної руди до Європейського Союзу наштовхується на вузькі місця залізничної інфраструктури. Це означає, що без нових перевантажувальних терміналів та пунктів пропуску на західному кордоні добувна галузь України не матиме майбутнього.